Україна свята - нездоланна ніким і ніколи

Гляньте, друзі, сонце грає, Мужньо в душу лине. Будь могутня, Україно. Вічна! Незборима! П. Ткачук Людина починається з любові до матері, з уміння любити й шанувати людей. Рідна мама й рідний тато, рідна земля й рідна Україна, рідна мова... Рідний, рідне, народ, рід — однокореневі слова. Ці слова святі. Вони тримають нас на світі й учать любові до нашої України, нашої нації. Людина має завжди пам'ятати, звідки вона родом, де її коріння, глибоко знати історію свого народу, його мову, культуру. Україна — це край невимовної краси і тяжкої недолі. Українці пишаються тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні своєї слави, мужньо переносила найважчі випробування, коли гинули Мільйони її дочок і синів. Пізніше вона відроджувалася, виростала з пожарищ і руїн, виховувала нові покоління закоханих у рідну землю лицарів правди і волі. Ми не можемо забути криваві сторінки історії нашої рідної України. Вона зазнала багато такого лиха, яке буває тільки в найстрашніших казках. Хіба можна забути про звірства кримських ханів і польської шляхти, що хотіли поставити український народ на коліна? Але ми знаємо, як піднімалися мужні, волелюбні люди — козаки, щоб врятувати рідну землю від поневолення і занепаду, від духовного спустошення. Прикладом служіння рідній землі стали подвиги січових стрільців, для яких девізом були слова М. Вороного: "Серця кров і любов — все тобі віддати в боротьбі". Вони йшли в бій "за рідний край, за нарід свій, за долю України". Я переконана, що душа кожного письменника ніжна, чутлива до народного горя. Він не може забути тих, кого катують, над ким знущаються. А тому цілком зрозуміла та величезна роль, яку відігравали й відіграють письменники в боротьбі за незалежність нашої України святої, нездоланної ніким і ніколи. Тарас Шевченко! Великий Кобзар! Кожен його рядок пройнятий уболіванням за долю рідної землі, прагненням підняти на боротьбу за волю і незалежність одурений, покірний народ. Шевченкове життя — зразок патріотичного служіння Батьківщині. Його поема "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм... моє дружнєє посланіє" — це твір, що заклав підмурок національної честі українців, бо втілює минуле, сучасне й майбутнє нації. Ця поема — своєрідна програма національно-культурного, соціального й політичного визволення України. Поет вірить у незнищенність духовного потенціалу України. Наприкінці твору Т. Шевченко закликає українців обійнятися, брататися, щоб ожила справжня, велика і непорушна єдність національної родини, щоб тихий, ясний світ засяяв над Україною. П. Куліш сказав про Шевченка: "Се вже був не кобзар, а національний пророк". І дійсно, пророче звучать слова поета: І забудеться срамотня Давняя година. І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! Ця поема — поетичний заповіт нам, нащадкам. А Максим Рильський переконує й запевняє нас, що ніякий ворог не осквернить тієї землі, "що освятив Тарас своїми муками-ділами, що окрилив громовозвукими словами". Шевченківський вогонь любові до України, до свого краю горів і в душі мужнього співця, нашого земляка Володимира Сосюри. Крізь усе своє життя він гордо й нескорено проніс заклик: Любіть Україну, як сонце любіть... Його серце було сповнене любов'ю до України: Не розлюблю тебе ніяк, моя вишнева Україно, Красуне, страднице моя! В. Сосюра любив Україну, вірив у неї. Україна... Вона й у серці Василя Симоненка. Прислухаюсь до мудрих слів поета, які звучать для мене, наче порада: Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Слова ці будуть вічно жити в моєму серці. Уже не один раз перечитую вірші Василя Стуса. Яку глибоку любов проніс поет у душі через своє коротке й важке життя! Він уболіває за рідним краєм: Сто років мучених надій, і сподівань, і вір, і крові синів, що за любов тавровані, Сто сердець, як сто палахкотінь. Василь Стус болісно переживає негаразди суспільні, політичні, моральні. Їх він сприймав як власне нещастя і недолю всього народу. Він уважав, що тільки тоді можна називатися Людиною, коли ти найчесніший, найпалкіший син або донька своєї землі. Нещодавно в Україні була прийнята Конституція. Але яких зусиль, яких кривавих жертв коштувала нашому народові ця довгоочікувана воля! Ми не можемо забути і Берестечка, і заслання Т. Шевченка, і заборону української мови, і розгромлену Коліївщину, і голодомор 1933-го, і розстріляне відродження 20—40-х років, і смерть цвіту нашої інтелігенції в брежнєвських концтаборах, і страшні дзвони Чорнобиля... Я думаю, найкращим пам'ятником для тих, хто загинув за Україну святу, буде наше бажання будувати вільну незалежну державу. І для цього треба не тільки говорити про свою любов до рідної країни, а й самому працювати, віддавати всі свої сили. Я вірю, що ми воскреснемо по-справжньому, бо світить нам пророцтво Тараса Шевченка: "Не вмирає душа наша, не вмирає воля". І буде наша Україна вільною, демократичною, багатою, незалежною країною, де не буде панів-недолюдків, що "правдою торгують", або зневажають те, за що боролися наші предки — свою національну культуру, мову, звичаї, віру і традиції. Український поет Федір Тишко запитує: "Як же нам жити на рідній землі, щоб... наша квітуча і щедра земля справді для людства раєм була?" А далі читаємо відповідь: За синєє небо, За жовте колосся Боротися треба, Щоб краще жилося.