Відомі українці

Відомі українці.

Відомі українці - хто вони?

а чи не кожен, хто не тільки на словах, а й наділі довів свою відданість країні і народу, вже є великим українцем? бо справа не в тому відомий ти чи ні, а в тому чи зробив ти щось добре для України і свого рідного народу. тому кожен, хто справді любить нашу Батьківщину, турбується за її добробут і майбутьнє вже по суті є великим українцем. та при це все ми також повинні брати приклад з найвідданіших синів і дочок України, які поклали всі свої сили на її визволення і відбудову. це такі люди як Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка і Ліна Костенко. шануймо їх і не забуваймо про їх вклад у життя кожної людини нашої крайїни!

Амосов Микола (1913 - 2002)

Мико́ла Миха́йлович Амо́сов (народився 6 грудня 1913 в селі Ольхово, сучасна Вологодська область, затоплено Рибінською ГЕС — помер 12 грудня 2002 у Києві) — український лікар, учений в галузі медицинита біокібернетики, громадський діяч, академік Національної академії наук України (1969) та Академії медичних наук України (1993), лауреат Ленінської премії (1961), Державної премії УРСР (1978, 1988) іДержавної премії України в галузі науки і техніки (1997). Директор Інституту серцево-судинної хірургії (1983– 1988). Доктор медичних наук (1953).

М. М. Амосов – автор понад 400 наукових робіт, включаючи 19 монографій. Ряд монографій перевидано вСША, Японії, Німеччині, Болгарії. У створеному ним інституті підготовлено 40 докторів і понад 150кандидатів наук, багато хто з них очолює великі наукові центри.

Микола Михайлович широко відомий як письменник. Його повісті «Думки та серце», «Записки з майбутнього», «ППГ-2266», «Книга про щастя та нещастя» неодноразово видавалися у нас в країні та за кордоном.

М.М. Амосов обирався депутатом Верховної Ради СРСР п’яти скликань. Він був удостоєний багатьох високих урядових нагород СРСР і України. У 2003 році Інституту серцево-судинної хірургії Академії медичних наук України присвоєно ім’я академіка Миколи Михайловича Амосова.

У 2008 році він був визнаний другим після Ярослава Мудрого великим українцем за результатами опитування громадської думки «Великі українці»

Роман Шухевич Йосипович

Рома́н Йо́сипович Шухе́вич (псевдо:«Білий», «Дзвін», «Роман Лозовський», «Степан», «Чернець», «Чух»,«Тур», «Тарас Чупринка») (*30 червня 1907, м. Львів[1] — † 5 березня 1950, с. Білогорща, нині у складі м. Львова) — український політичний і державний діяч, військовик. Член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів. Командир з боку українців українського військового підрозділу «Нахтігаль» в складі іноземних легіонів Вермахту (1941–1942). Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії, голова Секретаріату Української головної визвольної ради (1943–1950). Романові Шухевичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави[2][3]. Посмертно іменований пластовою старшиною найвищим почесним ступенем гетьманського скоба (1950)[4].

Петро Дужий, ідеолог ОУН, писав про Шухевича: «Боротьба за волю українського народу, за його суверенне державне існування і розквіт стала змістом життя Романа Шухевича — людини виняткового гарту»[5]. Своє історичне призначення на вищих посадах в українському визвольно-революційному русі доби Другої світової війни Роман Шухевич бачив в тому, щоб сконсолідувати сили ОУН, розхитані нацистськими репресіями, усунути розбіжності і кризу в Проводі ОУН, яка виникла на початку 1943 p., підтримати ініціативу Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ щодо створення Української Повстанської Армії та перетворити її в інструмент боротьби за Українську самостійну соборну державу. Шухевич, усвідомлюючи необхідність демократизації деяких організаційних та ідеологічних засад діяльності ОУН, зорієнтував Організацію на створення всеукраїнського політичного представництва у формі УГВР. Завдяки цьому український визвольно-революційний рух, спочатку репрезентований лише ОУН, набув з літа 1944 р. загальноукраїнського значення, позбавився монопартійних впливів і почав просуватись на схід.

Чорновіл В’ячеслав (1937 - 1999)

В'ячесла́в Макси́мович Чорнові́л (*24 грудня 1937 с. Єрки Черкаської області — †25 березня 1999,Бориспіль Київської області) — український політик, публіцист, літературний критик, діяч руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політичний в'язень СРСР. Провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х — 90-х років; Герой України (2000, посмертно). Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).

Ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.

Разом із іншими видатними діячами започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників тадисидентів. Засновник та головний редактор підпільного українського часопису «Український вісник». ЧленУкраїнської Гельсінської групи. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаґанду» (1967–1969, 1972–1979, 1980–1988). Перебував у мордовськихтаборах суворого режиму і на засланні. Сумарно пробув у неволі 17 років. У 1990-92 рр. — голова Львівської обласної ради. Народний депутат України з березня 1990 р.

Кандидат у Президенти України на виборах 1991 р (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%). З 1992 р. і до смерті — голова Народного Руху України. З жовтня 1991 — Гетьман українського козацтва. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Тричі одружений. З першою дружиною — Іриною Брунець мав сина Андрія, від другої — Олени Антонів —Тараса. Третьою дружиною стала відома дисидентка Атена Пашко.

Загинув 25 березня 1999 року за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Чимала частина суспільства досі переконана, що Чорновола прибрали як небезпечного конкурента на майбутніх президентських виборах. Похований у Києві на Байковому кладовищі на центральній алеї. У похороні взяли участь сотні тисяч людей.

Бандера Степан (1909 - 1959)

Степа́н Андрі́йович Банде́ра (*1 січня 1909, Старий Угринів, тепер Калуського району Івано-Франківської області — †15 жовтня 1959, Мюнхен, ФРН) — український політичний діяч, ідеолог і теоретик українського націоналістичного руху ХХ століття[1], після розколу Організації українських націоналістів голова Проводу ОУН-Б.[2]

Степан Бандера і Ярослав Стецько були авторами Акту проголошення Української Держави 30 червня 1941року. 5 липня 1941 року Бандеру помістили під домашній арешт, а з 15 вересня 1941 року в центральну Берлінську тюрму. З початку 1942 року по серпень 1944 року перебував у концтаборі Заксенгаузен в бункері «Целленбау».[3][4] У вересні 1944 року його звільнили і запропонували участь в керівництві антирадянського збройного руху в тилу Червоної армії[5][6], однак Бандера відхилив пропозицію і на співпрацю не погодився.[7][8]

Радянський уряд уповноважив КДБ вчинити вбивство Степана Бандери в Мюнхені, ФРН. Це здійснив радянський агент Богдан Сташинський 15 жовтня 1959 року.[9]

Оцінки Степана Бандери вкрай полярні. Він користується великою популярністю, головним чином, серед жителів Західної України — після розпаду СРСР для багатьох західних українців його ім'я стало символом боротьби за незалежність України. У свою чергу, серед жителів Східної України, а також Польщі та Росії є такі, що ставляться до нього негативно, звинувачуючи у фашизмі, тероризмі, радикальному націоналізмі іколабораціонізмі[10][11]. Поняття «бандерівці», похідне від його прізвища, поступово стало загальним і застосовним до всіх українських націоналістів, незалежно від їхнього ставлення до Бандери.